Ця розповідь - вистраждана сповідь людини, котра неодноразово намагалася звести рахунки з життям Але тремтяча рука не слухалась ножа, і Георгій дивом залишався живим. У зоні він пробував повіситись, але кореші - зеки зняли з мотузки і відлупцювали, аби на майбутнє не кортіло.
"Я переміг у собі такого "звіра", що мені нічого соромитись, Який я є, такий і є.
Може хтось з тих, хто уже, як і я раніше, викреслений зі списку нормальних людей, які у такому тупику, звідки, здається, немає вороття, замислиться, повірить, що у нього є шанс прожити решту життя нормально."
Отже. прочитайте цю відверту, до душевного болю, сповідь людини, яка не хотіла жити. Уперше спробував спиртне у 21 рік. До цього зневажав тих, хто п’є. Довго розповідати, як примушував себе пити, як хотів бути "як усі». Поступово почало подобатись, я відчув смак і навіть не помітив, як впустив у себе "звіра". Він поступово заволодівав мною, моєю психікою, моїм життям. Спочатку мені усе ще здавалося, що можу його контролю¬вати (хочу-п"ю, хочу-ні).Але це лише здавалося. Я пішов з інституту. З медичного інституту ,хочу підкреслити де при вступі був конкурс у 27 чоловік. Пішов працювати вантажником на базар. Одружився, народилася донька. І всі ці події я, звісно, мочив. До того ж був товариським, як кажуть комунікабельним. Вважав, що так і повинно бути І «мочив» усе, що міг. Довго розповідати та й огидно.
Починав, як усі — з коньяку, горілочки, шампанського. Потім пішло у хід "чорнило", одеколон, тощо. Не було такої гидоти, яку б я не пив. Усі настойки, серцеві краплі "видушив" з маминої аптечки, бо вона уже без ліків не могла дивлячись, що зі мною сталося. А я змінював роботи, сім′і. Поступово неухильно "чорно" деградував.
Вперше "сів" на 3 роки, у 1982-му. Клявся собі, що коли вийду, не візьму в рот й краплі. Вийшов на волю, але не збігло й доби, як я уже був "готовий". "Сів вдруге і втретє! Тюрма стала моїм проклятим домом."3вір" усе сильніше хапав за горло і робив зі мною, що хотів. Той, хто пережив подібне, знає, як дивитись на світ не очима людини, а очима "звіра!"! Знає, як це — ненавидіти увесь світ, ненавидіти усіх людей, ненавидіти себе. Як думка працює лише в одному напрямку: випити! і йдеш, і шукаєш. і знаходиш, щоб тут же упасти, заснути, забутися... А прокидаєшся — і знову ці страшні пошуки.
Чи пробував я боротися із "звіром"? Так, пробував. Жоден алкоголік не визнає себе перед людьми алкоголіком. Я такий, як усі! Але себе не обманеш... І прокидаєшся о третій ночі, мокрий од поту, потім -о п"ятій, шостій - і розумієш, що це уже кінець. І почина¬єш, як у лихоманці, шукати "зазначку", риєшся в маминій аптечці, запиваючи у "звіра" все, що горить у середині, що пече, бо лише так стає трохи легше. І тоді знову зарікаєшся, що зробив це востаннє, і знову брешеш собі і рідним. Чотири рази я лікувався добровільно в наркодиспансері, в стаціонарі. Двічі — амбулаторно. Три строки, 14-та стаття про примусове лікування була прописана за мною, як "земля за колгоспом". Уже й підшивався. Не допомагало."3вір" був сильнішим. Я пробував убити "звіра" разом з собою. Ніж отак жи¬ти краще здохнути. Не виходило. Найстрашніше, що я усе розумів, але нічого не міг з собою вдіяти. Якось, прокинувшись після чергового запою, побачив маму у розірваній сукні, в сльозах. Я не пам′ятав, як підняв руку на най святіше для мене — на маму. Ось тут я й злякався насправді. Мама плакала й запевняла, що прокляне мене і зведе рахунки з життям, якщо не погоджуся на лікування. Хтось порадив їй звернутися до лікаря Володимира Прокопенка.
Я не вірив, що хтось може убити мого "звіра", і погодився, аби лише заспокоїти маму.
Це було у 1992 році. На каламутній хвилі перебудови пінилося багать різного сміття, серед нього — усілякі шарлатани. Розвелося їх як тарганів у комуналці. Толку від них ніякого: їм лиш гроші подавай. Приїздили вони і в "зони", та й сеанси Кашпіровського я не пропускав. А лекції Довженка і його учнів відвідував, як сміхопанороми. Так, що до Покопенка я йшов уже зі стійким переконанням, що це черговий артист, якого треба кілька годин потерпіти, аби заспокоїти маму.
Нас було 23 чоловіки. Більше не вміщалось у кімнаті в його центрі "Рефлекс». Я не буду описувати сеансу лікування. Скажу одне: посміявся дві години. І з чистою совістю, поки ще тверезий, поїхав до мами. Що з цього вийшло? Перше, що я зробив, це дістав літр самогонки і пішов до прия¬телів. Посміятися і "замочити" кодування. І як же був вражений, коли... не захотів пити!!! Я відмовився! я сам! І не від страху, бо страх мене уже давно не зупиняв! Я - просто - не -хотів! "Звір»- мій голодний, але сильний "звір" зник! А разом з ним кудись подівся і потяг до спиртного. Я так і не випив у той вечір.
Вранці я знову взяв пляшку і вирішив примусити себе випити. Не зміг. Все! З цього дня я почав жити.
Ось уже 16 років як я не п’ю. Одружився. Щасливий тим, що я живий, закоханий і коханий. Дружина моя молодша за мене на 20 років., але ми чудово розуміємося. Хоча б те, що за 7 років жодного разу не посварились говорить само за себе.
Я працюю, але чого не чекав від самого себе, так це повернення у великий спорт. У червні я був на чемпіонаті України з фехтування (колись я подавав чудові спортивні надії). Ми від області грали у команді ветеранів. І ось - перемога. Не має потреби пояснювати, яка ця перемога для мене важлива. А ще я дав задачу моїм лікарям, сам пішов у поліклініку на повну, Так би мовити, перевірку мого організму. Кардіограма, ультразвукове дослідження... Здоровий. Зникла моя сотня болячок
Що тут іще додати? По-моєму все зрозуміло. Я живу!"
Ось така майже фантастична історія. Але фантастична найбільше тим, що все в ній Правдиве, дійсно, до неймовірності. І від себе лише додам: зараз Георгій готується до чергових змагань. Тренується в обласному товаристві «Спартак»
Щасти тобі мужня людино. Людино, народжена заново.